Вітаю Вас Гість
Субота
23.09.2017
21:53

Андрушівка

Меню сайту
Годинник
Форма входу
Категорії розділу
Земляки Андрушівщини [10]
Земляки Андрушівщини
Пошук
Друзі сайту

Для красивого отображения Облака
необходим
Adobe Flash Player 9
или выше
Скачать Adobe Flash Player

Наше опитування
Які розділи найбільш актуальні?
Всего ответов: 32
Погода Андрушівка
Погода в Андрушівці
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Лічильники
Головна » Статті » Земляки Андрушівщини » Земляки Андрушівщини

Афганістан - це школа життя
До Афганістану наших юнаків вели різні дороги… Але тоді, коли ще за ширмою засекреченості залишалися таємні ігри політиків, вони вірили в святість своєї місії на чужій землі. Чесно виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, до кінця залишалися вірні військовій присязі. Для Петра Рудякевича шлях до незвіданого Афганістану розпочався з Броварів, де симпатичний чорнявий хлопчина з Любарщини, котрого в 1980-му призвали на строкову службу, уже півроку навчався в «учебці». Одного дня їх підняли по тривозі, нічого не пояснюючи, повідомили, що відправляють до Ташкента. Там, в аеропорту, солдатам вручили папірці, на яких був зазначений лише номер польової пошти. В їх душі закралася тривога: мабуть, Афганістан. Воно й зрозуміло: тут, на своїй землі, їх ровесники закохувалися, ходили на побачення, одружувалися, а вони ось так відразу - на війну. Чорних фарб до того, що уже знали про події, які відбуваються у цій далекій країні, додали солдати, котрі обслуговували транспортні літаки на Ташкентському аеродромі. Ті тихцем повідали, коли їх, чоловік 50 новеньких, садили у один із літаків, скільки бойової техніки відправили туди, а скільки «чорних тюльпанів» зустріли з болем в серці - то чужа земля повертала в цинкових трунах чиїсь кровинки, чиєсь обірване кохання, чиюсь надію… - Летіли над своїми і чужими горами, літак кидало в повітряні ями, хлопців здорово прикачало. А я, - тихо мовить П. А. Рудякевич, - не так боявся за себе (що вже Бог дасть - вороття назад немає), як за свою маму. Вона з батьком і двома старшими братами залишалась ніби на іншому боці невидимого рубежу... Хвилювався, що буде з нею, як дізнається, що я в Афганістані, а така ж слабенька здоров’ям… І його очі, як сині озерця, вкрилися теплим, вологим туманом. Таки діждалась вона свого синочка, а вже потім пішла у вічність. Але тоді, коли зробив перший крок на афганську землю в Кабулі, вирішив, що нізащо не скаже, що він тут, на війні… Роздивлявся вечірній Кабул, обриси гір - таємничих і недоступних. Ще не знав, що вони можуть бути і ворожими - пастками смерті. Петра Рудякевича разом з іншими доставили в Шиндант - невеличке містечко, що знаходилися в долині на 1100 м над рівнем моря. Кругом пустеля, каміння і гори. Де-не-де зустрічались невеличкі оазиси. Тут дислокувалися дві роти, котрі обслуговували аеродром: так звана «наливна» - доставляла пальне, і транспортна - боєприпаси з Кушки в Кандагар. Майже щотижня колона із 30-40 автомобілів з цистернами чи іншої техніки долала понад 1000 км аби доставити своїм стратегічний вантаж. Це щоразу була дорога мужності, випробувань, іноді й смерті. Бо «духи» підстерігали їх у найвужчих місцях між горами, з ущелин поливали шквалом вогню, мстили чужинцям за те, що зі зброєю прийшли на їх землю. - Я був зв’язківцем, - розповідає Петро Антонович Рудякевич, - відповідав за стан зв’язку в колоні, бо у трьох автомашинах - спереду, всередині і у хвості - були радіостанції. Ми щомиті мали знати, що діється на її початку і в кінці. Якась поломка чи обстріл - важливо, аби ніхто не відстав, бо то - кінець. По-різному бувало на тих підступних афганських дорогах. Але такого жорстокого обстрілу, який стався на шляху 18 листопада 1981 року, мало хто пам’ятав. Якраз в їх роту прибуло поповнення. Новеньких, ще необстріляних хлопців, посадили за кермо, аби вчилися долати нелегкі афганські дороги, водії зі стажем були поруч. Враз душмани відкрили шалений вогонь із-за скель, якраз з того боку, де сиділи новачки. - Це було схоже скоріше на пекло, де змішалося все: люди, каміння, вогонь, метал… З гір поливали зливою куль. Стріляли, здавалося, звідусіль. А позаду - неприступні чужі гори і стіна вогню - палали цистерни з пальним. І дітися було нікуди. Такий жах бачили хлопці вперше. Їм хотілося влізти живими в землю. Надія була лише на Бога і своїх. Колону зупинили. Хто міг, давав ворогу відсіч. Викликали підкріплення. Як порятунок чекали свої »Мі-18». Надавали допомогу пораненим, вантажили вбитих. Щось подібне відбувалося постійно і ще на одній з найнебезпечніших ділянок - в зеленій зоні під Кандагаром. Там було трохи зелених насаджень та багато залишених будівель, де ховалися «духи» і влаштовували страшні обстріли колон. Військові сутички в тому місці знімали навіть американці у своїх фільмах… Війна - це найстрашніше, що може бути. Таке коротеньке слово, а стільки в собі таїть болю, людських страждань, сліз і смертей, напівподиху обірваних життів, шляхів і надій. - Я потайки сумував за Україною, домівкою. В глибині душі по-людськи жалів бідних і знедолених афганців, особливо жінок і дітей. Дивувався, як виживають вони на тому камінні, в цій війні. - А додому писали? - цікавлюся. - Так, слав листи у свої Филинці, розповідав, що несу службу в Угорщині, описував звичаї, культуру народу. І так півтора року. Мати навіть не здогадувалася, де я. Просила фото, бо скучила. Надіслав єдине. Правда, брат про все здогадався, але мовчав. Восени 1982-го П. А. Рудякевич залишив Афганістан. Але він і досі живе в його душі, пам’яті. Війна не зробила його жорстоким. Коли батьки дізналися, що син був в Афгані, то дивувалися його силі волі, витримці. А потім юнак працював у Житомирі, там зустрів свою кохану Наталю, яка родом із Павелок. Перебралися жити в Андрушівку. Мають дві дочки і внука Артемка. Петро Антонович працює в управлінні газового господарства газослюсарем. Про Афганістан, що став для нього суворою школою життя, нагадують пам’ять і нагороди. Він зрозумів, що насилля завжди породжує насилля. Тому і прийшов до Бога, впустив його в своє серце. Намагається жити за законами совісті і добра, керується Божими заповідями. А Господу вдячний за те, що вберіг його від смерті, дав таку чудову родину. Колишній афганець радіє кожній миті життя, бо знає їй ціну.
Валентина ВАИЛЮК.
 
районна газета "Новини Андрушівщини" 12.02.2010
Категорія: Земляки Андрушівщини | Додав: Crypton (13.02.2010)
Переглядів: 797 | Рейтинг: 5.0/1