Андрушівка

До Афганістану наших юнаків вели різні дороги… Але тоді, коли ще за ширмою засекреченості залишалися таємні ігри політиків, вони вірили в святість своєї місії на чужій землі. Чесно виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, до кінця залишалися вірні військовій присязі. Для Петра Рудякевича шлях до незвіданого Афганістану розпочався з Броварів, де симпатичний чорнявий хлопчина з Любарщини, котрого в 1980-му призвали на строкову службу, уже півроку навчався в «учебці». Одного дня їх підняли по тривозі, нічого не пояснюючи, повідомили, що відправляють до Ташкента. Там, в аеропорту, солдатам вручили папірці, на яких був зазначений лише номер польової пошти. В їх душі закралася тривога: мабуть, Афганістан. Воно й зрозуміло: тут, на своїй землі, їх ровесники закохувалися, ходили на побачення, одружувалися, а вони ось так відразу - на війну. Чорних фарб до того, що уже знали про події, які відбуваються у цій далекій країні, додали солдати, котрі обслуговували транспортні літаки на Ташкентському аеродромі. Ті тихцем повідали, коли їх, чоловік 50 новеньких, садили у один із літаків, скільки бойової техніки відправили туди, а скільки «чорних тюльпанів» зустріли з болем в серці - то чужа земля повертала в цинкових трунах чиїсь кровинки, чиєсь обірване кохання, чиюсь надію… - Летіли над своїми і чужими горами, літак кидало в повітряні ями, хлопців здорово прикачало. А я, - тихо мовить П. А. Рудякевич, - не так боявся за себе (що вже Бог дасть - вороття назад немає), як за свою маму. Вона з батьком і двома старшими братами залишалась ніби на іншому боці невидимого рубежу... Хвилювався, що буде з нею, як дізнається, що я в Афганістані, а така ж слабенька здоров’ям… І його очі, як сині озерця, вкрилися теплим, вологим туманом. Таки діждалась вона свого синочка, а вже потім пішла у вічність. Але тоді, коли зробив перший крок на афганську землю в Кабулі, вирішив, що нізащо не скаже, що він тут, на війні… Роздивлявся вечірній Кабул, обриси гір - таємничих і недоступних. Ще не знав, що вони можуть бути і ворожими - пастками смерті. Петра Рудякевича разом з іншими доставили в Шиндант - невеличке містечко, що знаходилися в долині на 1100 м над рівнем моря. Кругом пустеля, каміння і гори. Де-не-де зустрічались невеличкі оазиси. Тут дислокувалися дві роти, котрі обслуговували аеродром: так звана «наливна» - доставляла пальне, і транспортна - боєприпаси з Кушки в Кандагар. Майже щотижня колона із 30-40 автомобілів з цистернами чи іншої техніки долала понад 1000 км аби доставити своїм стратегічний вантаж. Це щоразу була дорога мужності, випробувань, іноді й смерті. Бо «духи» підстерігали їх у найвужчих місцях між горами, з ущелин поливали шквалом вогню, мстили чужинцям за те, що зі зброєю прийшли на їх землю. - Я був зв’язківцем, - розповідає Петро Антонович Рудякевич, - відповідав за стан зв’язку в колоні, бо у трьох автомашинах - спереду, всередині і у хвості - були радіостанції. Ми щомиті мали знати, що діється на її початку і в кінці. Якась поломка чи обстріл - важливо, аби ніхто не відстав, бо то - кінець. По-різному бувало на тих підступних афганських дорогах. Але такого жорстокого обстрілу, який стався на шляху 18 листопада 1981 року, мало хто пам’ятав. Якраз в їх роту прибуло поповнення. Новеньких, ще необстріляних хлопців, посадили за кермо, аби вчилися долати нелегкі афганські дороги, водії зі стажем були поруч. Враз душмани відкрили шалений вогонь із-за скель, якраз з того боку, де сиділи новачки. - Це було схоже скоріше на пекло, де змішалося все: люди, каміння, вогонь, метал… З гір поливали зливою куль. Стріляли, здавалося, звідусіль. А позаду - неприступні чужі гори і стіна вогню - палали цистерни з пальним. І дітися було нікуди. Такий жах бачили хлопці вперше. Їм хотілося влізти живими в землю. Надія була лише на Бога і своїх. Колону зупинили. Хто міг, давав ворогу відсіч. Викликали підкріплення. Як порятунок чекали свої »Мі-18». Надавали допомогу пораненим, вантажили вбитих. Щось подібне відбувалося постійно і ще на одній з найнебезпечніших ділянок - в зеленій зоні під Кандагаром. Там було трохи зелених насаджень та багато залишених будівель, де ховалися «духи» і влаштовували страшні обстріли колон. Військові сутички в тому місці знімали навіть американці у своїх фільмах… Війна - це найстрашніше, що може бути. Таке коротеньке слово, а стільки в собі таїть болю, людських страждань, сліз і смертей, напівподиху обірваних життів, шляхів і надій. - Я потайки сумував за Україною, домівкою. В глибині душі по-людськи жалів бідних і знедолених афганців, особливо жінок і дітей. Дивувався, як виживають вони на тому камінні, в цій війні. - А додому писали? - цікавлюся. - Так, слав листи у свої Филинці, розповідав, що несу службу в Угорщині, описував звичаї, культуру народу. І так півтора року. Мати навіть не здогадувалася, де я. Просила фото, бо скучила. Надіслав єдине. Правда, брат про все здогадався, але мовчав. Восени 1982-го П. А. Рудякевич залишив Афганістан. Але він і досі живе в його душі, пам’яті. Війна не зробила його жорстоким. Коли батьки дізналися, що син був в Афгані, то дивувалися його силі волі, витримці. А потім юнак працював у Житомирі, там зустрів свою кохану Наталю, яка родом із Павелок. Перебралися жити в Андрушівку. Мають дві дочки і внука Артемка. Петро Антонович працює в управлінні газового господарства газослюсарем. Про Афганістан, що став для нього суворою школою життя, нагадують пам’ять і нагороди. Він зрозумів, що насилля завжди породжує насилля. Тому і прийшов до Бога, впустив його в своє серце. Намагається жити за законами совісті і добра, керується Божими заповідями. А Господу вдячний за те, що вберіг його від смерті, дав таку чудову родину. Колишній афганець радіє кожній миті життя, бо знає їй ціну.
Валентина ВАИЛЮК.