Андрушівка

Ось і пролетіли 60 років з тих пам’ятних днів, коли на теренах нашого та інших сусідніх районів двигтіла земля від тисячаголосої гарматної канонади, від вибуху мін і стрекоту кулеметних черг. Стугоніла земля від гулу моторів і брязкотіння гусениць сотень наших і ворожих танків. За 60 років уже чимало учасників-героїв тих битв пішло із життя. Написані мемуари-спогади як генералами, так і рядовими ветеранами тих змагань. Нині на нашій землі живуть нові покоління - покоління, які знають про війну лише з кіно, з книг, по телебаченню та зі спогадів ветеранів-очевидців тих подій. Святий обов’язок ветеранів і очевидців тієї війни - невтомно і постійно розповідати новим поколінням про страхіття війни, про ті жертви, які несе вона, закликати їх не допустити нової війни.
Сьогодні я хочу розповісти про події тих буремних часів. На знімку: Гетман А.Л. командир 11-го гвардійського танкового корпусу, який визволяв Андрушівку.

29 квітня відзначив свій 80-річний ювілей учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни другої групи Іван Станіславович Прушківський.

Ще в недалекому минулому, років з 5 тому, в Яроповичах проживало більше 30-ти ветеранів Великої Вітчизняної війни. Час іде, ми старішаємо, ростуть наші діти, а їх, справжніх захисників Вітчизни, стає все менше й менше... Тепер їх 9. Отож я хочу розповісти про воїна, ветерана, інваліда війни, нашого земляка Миколу Кириловича Ястремського.

Мені, як колишньому командиру батареї мінометів Першої ударної Армії, довелось брати участь в боях Великої Вітчизняної війни на 5 фронтах: Московському, Калінінському, Північно-Західному, в боях за м. Стара Руса, Торопець, Демянськ, Другого Прибалтійського фронту, в боях за звільнення ряду областей Росії, зокрема Калінінської, Новгородської, Псковської, Ленінградської та Латвії.

Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував свого життя 1418 днів і ночей в ратних і трудових подвигах наближав Перемогу.
Страшні сліди залишила війна. Дорогою ціною дісталась нам перемога. Скільки горя, страждань за цими цифрами.

Я из тех, кто не видел войны,
Но она и меня опоила...
И опять посреди тишины
Я стою у солдатской могилы.
Стоїть у місті Андрушівка обеліск Слави, пам’ятник солдатам-андрушівчанам із сотнями викарбуваних імен воїнів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Часто тут лежать живі квіти, які кладуть рідні загиблих, вдячні діти, онуки та правнуки, учні та вчителі школи. Завжди на варті під час урочистостей стояли піонери та комсомольці, кращі учні школи №1. Поряд із іншими стояла старанна, миролюбна учениця Поліщук Валентина. Стоячи тут, вона завжди відчувала трепет у душі, поринала у спогади... Адже ось тут викарбуване ім’я її дідуся! Він захищав від нападників майбутнє її батьків, її майбутнє - і не повернувся.

Весна йде землею зелено й молодо, посміхається сонячно, торкається струн душі білим цвітом і світлим спомином. Чи не ота пелюсткова завія так рано торкнулася волосся тих, хто так чекав ту весну далекого 45-го! І вона прийшла з Перемогою. Та лише вона залишилась молодою, бо Перемозі уже - 60! Так мало живе поруч з нами і тих, хто утверджував її ціною життя, захищаючи безіменні висоти, землю свою від фашизму. Мільйони синів і дочок згоріли в її полум’ї або ж уже по війні відлетіли у вічність вслід за журавлиними ключами...
Г.І. Колеснику з Лісівки пощастило - доля вберегла його в тій смертельній круговерті і розпорядилась так, аби ще довго топтав ряст по землі за себе і бойових побратимів.